Курсова МПП автомобильні перевезення пассажира і вантажа

Loading...

План

Вступ

1. Загальна характеристика  та правове регулювання міжнародних автомобільних перевезень.

2. Поняття та особливості договорів перевезення вантажів, пасажирів і  автомобільним транспортом.

3.Міжнародно-правове регулювання автомобільних перевезень вантажів.

4.  Міжнародно-правове регулювання автомобільних перевезень пасажирів.

Висновок.

Список використаної літератури.

Вступ

Зростання кількості автомобільних перевезень зумовило необхідність активного укладання міжнародних угод та розвитку національного законодавства у відповідності з міжнародними стандартами.  Географічне положення України зобов’язує нашу державу сприяти розвитку та вдосконаленню такого законодавства, а також самих автомобільних перевезень як українськими господарюючими суб’єктами та іноземними транспортними організаціями, цим можемо обґрунтувати актуальність теми.

Визначимо, що міжнародні перевезення  пасажирів  і  вантажів  – перевезення  пасажирів  і  вантажів  автомобільним  транспортом   з   перетином державного кордону

Міжнародні угоди в галузі перевезень містять вимоги до документації, визначають порядок прийому вантажу для перевезення і видачі його в пункті призначення, умови відповідальності сторін, процедуру подання позовів тощо, тому необхідний їх аналіз.

Зазначимо, що тему щодо міжнародних автомобільних перевезень досліджувала багато науковців, веред них варто зазначити В.В.Луць, О.В. Дзеру, Є.Д. Стрельцову, І.А. Діковську, Г.В. Са- мойленко, І.О. Безлюдько, Л.Я. Свистун, Т.О. Колян- ковську, О.М. Нечипуренко, А.В. Волкову.

Метою роботи є визначення загальної характеристики міжнародних автомобільних перевезень, аналіз поняття та особливості договорів перевезення вантажів, пасажирів і  автомобільним транспортом, міжнародно-правового регулювання автомобільних перевезень вантажів, міжнародно-правового регулювання автомобільних перевезень пасажирів та багажу та  зробити висновки.

Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

  1. Загальна характеристика  та правове регулювання міжнародних автомобільних перевезень

Зростання кількості автомобільних перевезень зумовило необхідність активного укладання міжнародних угод та розвитку національного законодавства у відповідності з міжнародними стандартами. 

Вкажемо, що ще на початку XX ст. виникла необхідність уніфікувати норми міжнародних договорів для полегшення правової регламентації автомобільних перевезень. Однією з таких угод стала Конвенція про врегулювання автомобільного руху між країнами, становлення технічних вимог до автомобілів у міжнародному сполученні, прав керування автомобілем, про уніфікування сигналів на автошляхах, укладена 1926 р. у Парижі.

Правовий статус наземного транспортного середовища пов’язаний із правовим статусом державної території, якою здійснюють перевезення, а правовий статус державної території, в свою чергу, на суверенітеті країни на її території. Водночас на правовий режим наземного перевезення поширюються норми міжнародного права, спрямовані на організування дорожнього руху.

Основними ознаки міжнародного перевезення є перетин державного кордону, здійснення перевезення на підставі норм, закріплених міжнародними конвенціями і угодами, а також наявність іноземного елемента, наприклад, коли в якості суб’єктів транспортного правовідносини виступають фізичні або юридичні особи різних держав [5].

Крім того, вкажемо, що у сфері міжнародних автомобільних перевезень між країнами існує дозвільна система, кількість дозволів для проїзду територією кожної зі сторін визначається на паритетній основі на щорічних засіданнях відповідних змішаних комісій з міжнародного автомобільного перевезення. Крім кількості дозволів визначаються й види дозволів у залежності від виду перевезень та екологічності транспортних засобів, які можуть їх використовувати для вантажних і пасажирських перевезень.

Дозвіл (autorisation) на міжнародні автомобільні перевезення – це документ, який видається Міністерству інфраструктури України іноземною державою для видачі його перевізнику України з метою в’їзду українського автотранспортного засобу на територію тієї держави, яка його надала [8].

За інформацією Мінінфраструктури, на сьогодні уряд України уклав 47 міжурядових угод, положеннями яких регулюється здійснення міжнародних автомобільних перевезень пасажирів і вантажів. Обмін дозволами здійснюється з 45 країнами [8].

Порядок оформлення і видачі дозволів на поїздку по територіях іноземних держав при виконанні перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом у міжнародному сполученні, їх обміну та обліку – затверджений Наказом Міністерства транспорту України «Про впорядкування системи оформлення, видачі, використання та обліку дозволів на міжнародні перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 31 грудня 2013 року за редакцією від 16.10.2015 [16].

Визначимо, що загалом  правове регулювання має свої загальні ознаки, які охоплюються його поняттям. Воно у транспортній сфері: а) впливає на поведінку учасників правовідносин; б) впорядковує транспортні правовідносини прийняттям правових норм; в) організує учасників транспортних правовідносин встановленням ідеальної їх поведінки; г) стимулює до дотримання єдиного та найбільш безконфліктного здійснення прав та виконання обов’язків при перевезенні; д) забезпечує стандарт поведінки учасників перевезення; е) попередження можливі порушення і шкідливі їх наслідки; є) гарантує виконання приписів правових норм при здійсненні перевезень [ 23,c.121].

Отже, таке регулювання по суті є результатом зусиль держави в особі її правотворчих органів, які уповноважені впорядковувати транспортні правовідносини шляхом прийняттям правових норм чи в необхідних випадках індивідуальних рішень у відповідності з цими нормами та відстеження результативності їх регулятивного впливу;  має цілеспрямований та результативний характер, зокрема стимулювання дотримання єдиного та найбільш безконфліктного здійснення прав та виконання обов’язків при перевезенні вантажів відповідно міждержавним і державним потребам; встановлення стандартів поведінки учасників перевезення через сертифікацію транспортних засобів, вантажів, схем їх перевезення (правила Інкотермс), визначення прав та обов’язків сторін [3].

Вкажемо, що у сфері міжнародних ав перевезень використовуються такі види колізійних прив’язок: закон місця відправлення пасажирів (вантажу), закон прапора, закон місця транспортного засобу, закон країни призначення, транзиту, закон країни перевізника, а також принцип автономії волі [22].

Усі міжнародні договори у сфері перевезень автомобільним транспортом можна поділити на різні види за такими критеріями:

  1. За суб’єктним складом:  

– Двосторонні: 

Такими договорами є, зокрема: Угода між Урядом України та Урядом Румунії про міжнародне автомобільне сполучення від 29.03.1996 р., Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Македонія про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і вантажів від 05.03.2002 р., Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Сербія про міжнародні автомобільні переве- зення пасажирів і вантажів від 10.11.2011 р. та ін.

 – Багатосторонні: 

Конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів від 19.05.1956 р., Європейська Угода про міжнародні дорожні перевезення небезпечних вантажів від 30.09.1957 р., Угода про прийняття єдиних технічних приписів для колісних транспортних засобів, предметів обладнання та частин, які можуть бути встановлені та/або використані на колісних транспортних засобах від 20.03.1958 р. та ін.

  1. За предметом правового регулювання:

 – Міжнародні договори у сфері експлуатації колісних транспортних

засобів і автомобільних шляхів. Зокрема, Угода про прийняття єдиних технічних приписів для колісних транспортних засобів від 20.03.1958 р., Угода про прийняття єдиних технічних приписів для колісних транспортних засобів, предметів обладнання та частин, які можуть бути встановлені та/або використані на колісних транспортних засобах від 20.03.1958 р., Конвенція про дорожній рух від 08.11.1968 р., Конвенцію про дорожні знаки та сигнали від 08.11.1968 р.

 – Міжнародні договори у сфері перевезення багажу: 

Конвенція про договір міжнародного дорожнього перевезення пасажирів і багажу від 01.03. 1973 р. 

– Міжнародні договори у сфері перевезення вантажу:

 Конвенція про договір міжнародного автомобі- льного перевезення вантажів від 19.05.1956 р.; Європейська Угода про міжнародні дорожні перевезення небезпечних вантажів від 30.09.1957 р.; Угода про міжнародне перевезення харчових продуктів, що швидко псуються, та про спеціальні транспортні засоби, призначені для цих перевезень 15.01.1962 р.; Європейська Угода про роботу екіпажів транспортних засобів, що виконують міжнародні автомобільні переве- зення від 01.07.1970 р.; Митна конвенція про міжнародні перевезення вантажів із застосуванням книжки МДП від 14.11.1975 р.; Протоколи та додаткові Протоколи до цих Конвенцій.

 – Міжнародні договори у сфері перевезення вантажобагажу: Конвенція про договір міжнародного дорожнього перевезення пасажирів і багажу від 01.03.1973 р., Конвенція про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і вантажу країн СНД від 09.10.1997 р. та ін. 

Міжнародні договори у сфері перевезення пасажирів: Конвенція про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і вантажу країн СНД від 09.10.1997 р., Угода між Україною та Португальською Республікою про міжнародні автомобільні перевезення па- сажирів і вантажів від 07.10.2004 р. 3.

За ініціатором прийняття:

 – Міжнародні договори, прийняті з ініціативи однієї держави: Угода між Україною та Королівством Нідерландів про міжнародні автомобільні перевезення від 07.09.1993 р., Угода між Україною та Португальською Республікою про міжнародні автомобільні перевезен- ня пасажирів і вантажів від 07.10.2004 р. та ін.

 – Міжнародні договори, прийняті з ініціативи союзу держав: Європейська Угода про міжнародні дорожні перевезення небезпечних вантажів від 30.09.1957 р., Конвенція про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і вантажу країн СНД від 09.10.1997 р. та ін. 

– Міжнародні договори, прийняті з ініціативи уповноважених державою органів чи посадових осіб: Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Македонія про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і вантажів від 05.03.2002 р., Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Сербія про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і вантажів від 10.11.2011 р. та ін. 

До базових міжнародних договорів, які регулюють питання  автомобільних перевезень, варто віднести Конвенцію про дорожні знаки та сигнали від 8 листопада 1968 року, Угоду про прийняття єдиних технічних приписів для колісних транспортних засобів, предметів обладнання та частин, які можуть бути встановлені та/або використані на колісних транспортних засобах від 20 березня 1958 року. Також 1 липня 1970 року було прийнято Європейську угоду щодо роботи екіпажів транспортних засобів, які виконують міжнародні ав- томобільні перевезення (ЄУТР).

 Зазначені міжнародні договори містять єдині для країн-учасниць правила дорожнього руху, дорожні розпізнавальні знаки, вимоги до транспортних засобів, якими здійсню- ватиметься перевезення, та до водіїв, що їх виконуватимуть [25, c. 110-112].

Для автомобільних перевезень велике значення мають Правила про відповідальність операторів транспортних терміналів, розроблені в ЮНСІТРАЛ. При розробці законодавства про автотранспортне перевезення різних країн часто використовуються типові правила, розроблені міжнародними неурядовими організаціями [14]. 

Головною метою усіх конвенцій та договорів, які стосуються міжнародного транспортного сповіщення є створення безпеки перевезень та спрощення формальностей, а також захист державних інтересів та інтересів осіб, які безпосередньо приймають участь у транспортній операції.

В ході Євроінтеграції за планом імплементації Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, запровадити систему підтвердження професійної компетентності водіїв відповідно також запровадити порядок допуску на ринки автомобільних перевезень. Законодавчі та нормативно-правові акти необхідні для впровадження системи підвищення професійної компетентності керівників, (менеджерів) з перевезень та водіїв : проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у сфері автомобільного транспорту з метою приведення їх у відповідність з актами Європейського Союзу» (реєстраційний № 4683); проект Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку проведення спеціального навчання керівників, менеджерів (управителів) з перевезень та водіїв». Норми проекту Закону щодо спеціального навчання керівників, управителів та водіїв на автомобільному транспорті викладено у [19].

 Вимоги до професійної компетентності керівників згідно якої: порядок спеціального навчання встановлює КМУ; спеціальне навчання проходять керівники, менеджери з перевезень, діяльність яких пов’язана з наданням послуг автомобільного транспорту, водії транспортних засобів для надання послуг з перевезення пасажирів та/або вантажів; автомобільні перевізники зобов’язані забезпечувати спеціальне навчання керівників, менеджерів з перевезень один раз на десять років, а тих, що останні п’ять років не працювали керівниками, менеджерами з перевезень, — один раз на п’ять років, водіїв — один раз на п’ять років менеджерів (управителів) з перевезень та водіїв. 

У Статті 34 [19] викладено порядок визначення центрів спеціального навчання та органів, уповноважених проводити перевірку знань, керівників, менеджерів (управителів) з перевезень та (або) водіїв. 

Для визначення технології підвищення кваліфікації фахівців, діяльність яких пов’язана з наданням послуг у сфері автомобільного транспорту і державних органів в рамках спільної роботи по забезпеченню безпеки дорожнього руху, на основі аналізу статистичних даних та законодавства України, також стану сучасної проблематики організації перевезень і безпеки руху, у перевізників та працівників сфери автомобільного транспорту виникає потреба у підвищенні кваліфікації персоналу, який працює за напрямками: підвищення кваліфікації посадових осіб, діяльність яких пов’язана з наданням послуг автомобільного транспорту; внутрішні перевезення пасажирів та вантажів; безпека транспортного процесу; безпека та охорона праці на автомобільного транспорті; основи безпеки руху; з питань перевірки технічного стану транспортних засобів автомобільними перевізниками. [18, c. 126-127]

Автомобільний транспорт є могутнім сектором української економіки, що обслуговує практично всі галузі господарства і всі верстви населення, сприяє розвитку транспортно-економічних зв’язків і якості життя населення.

           Звичайно залишається багато проблем у галузі міжнародного сполучення, якості дорожнього покриття та якості наших транспортних засобів.   

Ці проблеми потребують вирішення на законодавчому рівні, тому що від цього залежить подальший розвиток даної галузі української економіки. Потрібно встановити вимоги до транспорту, який займається даними перевезеннями, до дорожного покриття всередині країни, особливо на дорогах міжнародного сполучення [17].

Основними напрямами розвитку потенціалу автотранспортних послуг України на міжнародному ринку мають бути:

– пріоритетні напрями в освоєнні транспортних коридорів, обсягів транзитних, місцевих та експортно-імпортних перевезень, іноземного туризму,

– прискорення просування транспортних засобів на прикордонних переходах створення законодавчої та нормативної бази, яка регламентуватиме умови роботи служб міжнародних автомобільних перевезень, пунктів автомобільного сервісу, їхню взаємодію з підприємствами галузей інфраструктури країни в процесі транспортного забезпечення зовнішньоекономічних зв’язків,

  • перехід на міжнародні стандарти і правила, що застосовуються при будівництві об’єктів автомобільного сервісу, транспортних комунікацій, при виробництві транспортних засобів,
  • розробка нових правил надання сервісу для транспортних засобів і їхніх екіпажів за умов транспортно-експедиторського обслуговування ними вантажовласників,
  • забезпечення безпечної роботи на транспорті всередині і за межами країни [20, с.28-29].

  1. Поняття та особливості договорів перевезення вантажів і пасажирів   автомобільним транспортом

Міжнародні угоди в галузі перевезень містять вимоги до документації, визначають порядок прийому вантажу для перевезення і видачі його в пункті призначення, умови відповідальності сторін, процедуру подання позовів тощо.

Дійсним вважається перевезення, стосовно якого уклали договір міжнародного перевезення з видачею необхідного транспортного документа [22].

У статті 4 Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів (КДВП) 1956 року [12] зазначено, що договір перевезення підтверджується складанням вантажної накладної. Таким чином, Конвенція не вказує на зміст і форму самого договору, а на документ, що підтверджує його існування. Тому на форму міжнародного договору перевезення вантажу автомобільним транспортом буде впливати законодавство держави місця укладення.

Зовнішньоекономічний договір, якщо хоча б однією стороною є громадянин України або юридична особа України, укладається в письмовій формі незалежно від місця його укладення, якщо інше не встановлено законом або міжнародним договором України.

Перевезення вантажів, яке здійснюється у міжнародному сполученні, є одним із видів зовнішньоекономічної діяльності. Тому договір міжнародного перевезення вантажів автомобільним транспортом є одним із видів зовнішньоекономічних договорів. Згідно з Положенням про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), останній укладається у простій письмовій формі [25].

Істотні умови договору є найменування та місцезнаходження сторін; найменування та кількість вантажу, його пакування; умови й термін перевезення;  місце та час завантаження і розвантаження; вартість перевезення.

Умови, встановлені автотранспортним законодавством, не є предметом угоди сторін і не можуть не змінюватися, не скасовуватися сторонами, діючи незалежно від згоди сторін. З огляду на це їх зазвичай не вводять у текст договору. Наприклад, сторони не мають права передбачати в договорі умови про зниження ступеня відповідальності за порушення своїх зобов’язань, оскільки їх уже встановлено Статутом і Правилами [22].

Відносини між відправником вантажу й автомобільним перевізником можуть мати постійний характер, скажімо, коли відправником вантажу є підприємство, яке постійно обслуговується цим автопідприємством або має значний обсяг перевезень. У цьому випадку між сторонами буде укладений довгостроковий (згідно зі статутом) річний договір перевезення вантажів. У таких договорах узгоджено умови стосовно організування взаємин сторін з метою майбутнього транспортування вантажів. Тому їх нерідко називають організаційними. Коли ж виникає необхідність одиничних перевезень, або відправник вантажу не користується послугами транспортної організації, то в цьому випадку відправник вантажу та перевізник укладають разовий договір.

Однак кожен із цих видів договорів опосередковує свою, властиву лише йому, сферу транспортної діяльності. Довгостроковий (річний) договір на автомобільне перевезення вантажів призначений для оформлення відносин сторін на першій, організаційній стадії транспортного процесу, коли відбувається необхідна підготовка до переміщення вантажу. На відміну від довгострокового, у разовому договорі перевезення конкретного вантажу оформлено безпосередньо сам процес переміщення вантажу[22] .

Зобов’язання, що виникає як наслідок договору перевезення, – це зобов’язання здійснити переміщення певних вантажів. Відповідно до цього перевізник і відправник вантажу мають виконати низку обов’язків, пов’язаних з транспортуванням.

Обов’язки перевізника за договором автомобільного перевезення вантажів можна згрупувати так: 1) надання відправникові під перевезення належних перевізних засобів (автомобілів, причепів, тягачів) для транспортування вантажу до місця призначення й забезпечення умов нормального здійснення процесу перевезення; 2) своєчасне відправлення транспортних засобів у рейс; 3) своєчасне доставления вантажу в пункт призначення; 4) вживання заходів для забезпечення зберігання вантажу [22].

Укладання та виконання договору міжнародного перевезення пасажира та багажу  регулюється колізійними нормами міжнародного приватного права та визначеним відповідно до них національним законодавством. В інтересах пасажира вибрати право, яке буде найсприятливішим для захисту його майнових прав. Однак реалізація принципу автономії волі сторін у міжнародних транспортних зобов’язаннях повинна бути обмежена тісним зв’язком такого зобов’язання з правом конкретної держави. За відсутності можливості вибору права підлягає застосуванню до договору перевезення пасажира право країни, де має постійне місце проживання пасажир за умови, що місце відправлення транспортного засобу також знаходиться у цій країні. Якщо ця умова не виконується, то застосовується право країни, де має постійне місце проживання перевізник, або має місцезнаходження основне комерційне підприємство перевізника, або має місцезнаходження комерційне підприємство перевізника, з допомогою якого був укладений договір перевезення пасажира та багажу [2] . 

Істотні умови договору автоперевезення пасажира – найменування та місцезнаходження перевізника; вид, маршрут перевезення, вартість перевезення та час відправлення і прибуття до пункту призначення. Послуги пасажирського автомобільного транспорту загального користування поділяють на автобусні, таксі й вантажно-пасажирські перевезення пасажирів і багажу [22].

Розглядаючи питання регулювання пасажирських перевезень на автомобільному транспорті, необхідно вирізняти правила, що належать до внутрішньоміських і приміських перевезень, з одного боку, і до міжміських перевезень – з іншого. Останні, природно, відрізняються більшою складністю.

Договір перевезення пасажира в автомобільному транспорті – консенсуальний договір. Він вважається укладеним з моменту прийняття автомобільним перевізником замовлення на автомобіль або в момент продажу пасажиру проїзного квитка; це може бути і попередній продаж у касі автостанції або автовокзалу. 

Серед нормативних актів, що регулюють вказані питання, необхідно видіити Конвенцію про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і багажу, яку ратифіковано Законом України від від 08.04.1999 року.

  1. Міжнародно-правове регулювання автомобільних

перевезень вантажів

Необхідно зазначити, що під міжнародним перевезенням пасажирів розуміється таке перевезення, за якого пасажири перетинають кордон держави та переміщаються через територію більше ніж однієї держави.

  Ключовою регіональною угодою з питань перевезення пасажирів автомобільним транспортом є Конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення пасажирів і багажу 1973 р. та Протокол до неї 1978 р. До цієї конвенції приєдналося 10 держав Європи: Боснія та Герцеговина, Німеччина, Латвія, Люксембург, Сербія, Словаччина, Україна, Хорватія, Чорногорія, Чехія. Україна приєдналася до конвенції законом від 15 грудня 2004 р. № 2239-IV. 

Конвенція 1973 р. застосовується до будь-якого договору автомобільного перевезення пасажирів та їх багажу транспортними засобами, коли в договорі зазначено, що перевезення здійснюється територією принаймні двох держав, і що пункт відправлення або пункт призначення, чи той і інший знаходяться на території однієї з конвенційних держав; застосування конвенції не залежить від місця проживання і громадянства сторін, що укладають договір. 

Конвенція 1973 р. під перевізником визначає будь-яку особу, яка діє як професійний перевізник, але в іншій якості, ніж особа, яка експлуатує таксі, чи особа, що надає в найом транспортні засоби з водієм; цей перевізник зобов’язується з метою виконання індивідуального або колективного договору перевезення перевезти одну або кілька осіб та їх багаж, незалежно від того, сама вона виконує це перевезення чи ні; ця Конвенція застосовується також у тих випадках, коли перевізником є держава чи інший суб’єкт публічного права.

Конвенція 1973 р. забороняє державам вносити зміни до неї шляхом окремих угод, які укладаються між двома або декількома державами, за винят- ком відміни її застосування до їхніх прикордонних перевезень. 

При перевезенні пасажирів перевізник повинен видати індивідуальний чи колективний квиток; відсутність, неправильність оформлення або втрата квитка не зачіпають існування або дійсності договору перевезення, який продовжує підпадати під дію положень Конвенції 1973 р. У квитку повинні бути зазначені назва й адреса перевізника, а також міститись зазначення про те, що договір підпадає під дію положень Конвенції 1973 р. навіть при наявності яких- небудь застережень, які цьому суперечать.

 Квиток, якщо не доведене протилежне, є доказом зазначень, які містяться в ньому. Якщо на квитку не зазначене протилежне, його можна, якщо він не є іменним, передавати іншій особі до початку перевезення. Перевізник несе відповідальність за шкоду, яка може бути заподіяна пасажиру в результаті порушення перевізником відповідних зобов’язань. 

Перевізник може видавати багажну квитанцію, в якій зазначено кількість і характер багажу, що йому здається; при проханні пасажира, видача цієї багажної квитанції є обов’язковою. За видачу багажної квитанції чи за саму квитанцію не стягується спеціальна винагорода, крім фіскальних зборів, якими вона може обкладатися. 

За Конвенцією 1973 р. якщо квитанція не пред’являється, то перевізник зобов’язаний видати багаж, на який була видана квитанція, тільки за умови, якщо особа, що претендує, доведе на нього своє право; якщо цей доказ є недостатнім, то перевізник може вимагати внесення відповідної застави, яка повертається після закінчення одного року, рахуючи з дня її внесення [1].

Конвенція 1973 р. встановлює, що перевізник несе відповідальність за збиток, пов’язаний зі смертю, тілесними ушкодженнями чи нанесенням будь-якої іншої шкоди фізичному або психічному здоров’ю пасажира в результаті події, пов’язаної з перевезенням, і яка мала місце або під час перебування пасажира в транспортному засобі, або під час його посадки чи висадки, або у зв’язку з завантаженням чи відвантаженням багажу. Перевізник звільняється від цієї відповідальності, якщо причиною події стали обставини, яких перевізник, незважаючи на вжиття заходів, необхідних у такому конкретному випадку, не міг уникнути і наслідкам яких він не міг запобігти. Перевізник несе відповідальність за збиток, пов’язаний з повною або частковою втратою багажу і з його пошкодженням. За зданий перевізнику багаж останній відповідає з моменту прийняття його до перевезення до моменту або його доставки, або здачі на зберігання. За інший багаж перевізник відповідає протягом часу його перебування в транспортному засобі, але у разі крадіжки чи втрати, не пов’язаних з дорожньо-транспортною пригодою, – тільки у тому випадку, якщо він був зданий під нагляд перевізника [1]. 

Крім вказаної конвенції існують й інші спроби врегулювати автомобільні перевезення пасажирів на європейському просторі. 

Зокрема, варто вказати на Угоду про обов’язкове страхування пасажирів при міжнародних автомобільних перевезеннях від 13 січня 1999 р., схвалену між державами СНД. Також між пострадянськими державами підписано Конвенцію про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і багажу 1997 р. Конвенція 1997 р. поширюється на перевізників, які виконують перевезення пасажирів у міжнародному сполученні автобусами незалежно від країни їх реєстрації, та має для них обов’язкову силу, а також на перевезення пасажирів та їх багажу автобусами, якщо в договорі перевезення зазначено, що перевезення здійснюється територіями не менш як двох конвенційних держав і пункт від- правлення або пункт призначення знаходиться на території однієї з них. Конвенція регламентує умови та правила перевезень, відповідальність перевізників, порядок подання пре- тензій та позовів [1, c.76-78].

  1. Міжнародні автомобільні перевезення вантажів

Перевезення вантажів автомобільним транспортом є підприємницькою або некомерційною господарською діяльністю, що здійснюється суб’єктами господарювання і пов’язана з переміщенням продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання автомобільними дорогами [ 15б с. 48]

Правове регулювання правовідносин з перевезення вантажів є набором юридичних засобів та способів державно-владного впливу на учасників правовідносин через елементи механізму правового регулювання, насамперед через елементи цих правовідносин. 

Це передбачає виділення в ній об’єктивних і суб’єктивних елементів (зовнішнього прояву такої діяльності та її внутрішніх, суб’єктивних характе- ристик), а також її об’єкта – фізичних або соціальних цінностей, на які спрямована діяльність, та суб’єкта – того, хто здійснює цю діяльність [ 4, c. 177]

Правове регулювання вантажних перевезень автомобільним транспортом в Україні здійснюється нормативно-правовими актами, які можна розділити на групи за наступними критеріями: 

1. Законодавство України про дорожній рух та організацію автомобільних перевезень в Україні. Сюди можна віднести законодавчі акти, що містять основоположні норми стосовно перевезень автомобільним транспортом загалом: Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р., Господарський кодекс України від 16.03.2003 р., Закони України від 10.11.1994 р. «Про транспорт», від 05.04.2001 р. «Про автомобільний транспорт» та ін.

 2. Законодавство України із здійснення автомобільних вантажних перевезень. Охоплює законодавство, що врегульовує більш звужену сферу автомобільних перевезень, а саме вантажоперевезення: Закон України від 20.10.1999 р. «Про транзит вантажів», Закон України від 06.04.2000 р. «Про перевезення небезпечних вантажів» та ін. Законодавство України з урегулювання особистого використання автомобільного транспорту. 

Сюди належать нормативно-правові акти, що врегульовують використання громадського автомобільного транспорту та автомобільного транспорту для перевезень багажів: Постанова Кабінету Міністрів України від 18.02.1997 р. «Про затвер- дження правила надання послуг пасажирського автомобільного транс- порту», Наказ Міністерства транспорту України від 21.10.1998 р. «Про затвердження Порядку і умов організації перевезень пасажирів та багажу автомобільним транспортом» та ін. [ 25, c.108-109]

Ключовою регіональною угодою з питань перевезення вантажів автомобільним транспортом є Конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів 1956 р. До цього акту приєдналося 58 держав (станом на 2010 рік), здебільшого європейських; Україна ратифікувала цю конвенцію законом від 1 серпня 2006 р. № 57-V з застереженням про відмову визнання автоматичної юрисдикції Міжнародного суду ООН щодо її тлумачення.

 Конвенція 1956 р. застосовується до будь-якого договору автомобіль- ного перевезення вантажів транспортними засобами за винагороду, коли зазначені в договорі місце прийняття вантажу для перевезення і місце, передбачене для доставки,  знаходяться у двох різних країнах, з яких принаймні одна є договірною країною, незважаючи на місце проживання і громадянство сторін. 

Ця конвенція не застосовується до міжнародних поштових перевезень, до перевезень небіжчиків та до перевезень меблів при переїздах. 

Характерно, що ця конвенція не передбачає можливості внесення змін до положень цієї конвенції шляхом спеціальних угод між двома чи декількома державами-учасницями, за винятком скасування її застосування до прикордонних перевезень або дозволу використовувати вантажні накладні, що встановлюють право власнос- ті на вантаж при внутрішніх перевезеннях. 

Згідно з вимогами Конвенції 1956 р. перевізник відповідає за дії і недогляд своїх агентів, службовців та всіх інших осіб, до послуг яких він звертається для виконання переве- зення, коли такі агенти, службовці чи інші особи виконують покладені на них обов’язки, як за власні дії і недогляди. 

При цьому договір перевезення підтверджується складанням вантажної накладної; відсутність, неправильність чи утрата вантажної накладної не впливають на існування та чинність договору перевезення, до якого й у цьому випадку застосо- вуються положення конвенції 1956 р. За Конвенцією 1956 р. вантажна накладна складається в трьох оригінальних примірниках, підписаних відправни- ком і перевізником; ці підписи можуть бути надруковані чи замінені печатками відправника і перевізника, якщо це допускається законодавством країни, в якій складена вантажна накладна [1].

 Перший примірник передається відправнику, другий супроводжує вантаж, а третій залишається у перевізника. Якщо вантаж, який підлягає перевезенню, необхідно завантажити на декілька транспортних засобів, або якщо він є різнорідним чи поділеним на різні партії, відправник або перевізник має право вимагати складання окремої вантажної накладної на кожний транспортний засіб, що вико- ристовується, або на вантаж кожного роду чи на кожну партію вантажу. 

Вантажна накладна за Конвенцію 1956 р. має містити такі дані:

 – дата і місце складання вантажної накладної;

 – ім’я та адреса відправника, одержувача та перевізника; 

– місце і дата прийняття вантажу до перевезення і передбачене місце його доставки; 

– прийняте позначення характеру вантажу і спосіб його упакування та, у випадку перевезення небезпечних вантажів, їх загальновизнане позначення; 

– кількість вантажних місць, їх спеціальне маркування і нумерація місць; – вага вантажу брутто чи виражена в інших одиницях виміру кількість вантажу; 

– будь-які платежі, пов’язані з перевезенням, що стягуються з моменту укладання договору до доставки вантажу;

 – інструкції, необхідні для виконання митних та інших формальностей; 

– заява про те, що перевезення здійснюється, незалежно від будь-яких умов, згідно цієї конвенції. 

Приймаючи вантаж, перевізник перевіряє: 

– вірність записів, зроблених у вантажній накладній щодо числа вантажних місць, а також їх маркування та нумерації місць; 

– зовнішній стан вантажу і його упаковки. 

Вантажна накладна є первинним доказом укладання договору перевезення, умов цього договору і прийняття вантажу перевізником. Якщо вантажна накладна не містить спеціальних застережень перевізника, то, якщо не доведено протилежне, припускається, що вантаж і його упаковка були зовні в належному стані в момент прийняття вантажу перевізником, і що кількість вантажних місць, а також їх маркування та нумерація відповідали заявам, які містилися у вантажній накладній. Відправник має право розпоряджатися вантажем, зокрема, вимагати від перевізника припинення перевезення, змі- ни місця, передбаченого для доставки вантажу, або здачі вантажу одержувачу, іншому, ніж зазначений у вантажній накладній. 

Перевізник може продати вантаж, не очікуючи інструкцій від особи, що має право розпоряджатися ним, якщо вантаж є швидкопсувним або якщо того вимагає його стан, чи якщо витрати по збереженню вантажу будуть занад- то високі в порівнянні з його вартістю. В інших випадках перевізник також може продати вантаж, якщо в належний термін ним не отримано від особи, що має право розпоряджатися вантажем, протилежних інструкцій, виконання яких може справедливо від нього вимагатися. У випадку продажу вантажу виручена сума, за винятком витрат, які підлягають сплаті після доставки вантажу, передається в розпорядження особи, що має право розпоряджатися вантажем. Якщо ці витрати перебільшують виручену суму, то перевізник має право отримати належну різницю. 

За Конвенцією 1956 р. вважається, що мало місце прострочення доставки, якщо вантаж не був доставлений в узгоджений термін, або якщо фактична тривалість перевезення з урахуванням обставин справи і, зокрема, у випадку часткового завантаження транспортного засобу, часу, необхідного при звичайних умовах для комплектації вантажів для повного завантаження, перебільшує час, який був би необхідний сумлінному перевізнику. 

Якщо відправник передає перевізнику небезпечні вантажі, він повідомляє перевізнику про точний характер небезпеки, і зазначає, у разі потреби, заходи безпеки, яких невжити. 

Небезпечні вантажі, про характер яких перевізник не був обізнаний за умов, зазначених у пункті 1 цієї статті, можуть бути в будь-який момент і в будь-якому місці вивантажені, знищені чи знешкоджені перевізником без компенсації; більш того, відправник несе відповідальність за всі витрати, шкоду і збитки, спричинені передачею цих вантажів для перевезення чи їхнім перевезенням. 

Також вагоме значення у сфері перевезень вантажів має Європейська Угода про міжнародне дорожнє перевезення небезпечних вантажів від 30 березня 1957 р., до якої Україна приєдналася на підставі закону України від 2 березня 2000 р. № 1511-III. Цей акт встановлює переліки забороне- них та дозволених до перевезення небезпечних вантажів та визначає вимоги до їх маркування, пакування та особливос- тей перевезення [1, c. 71-73].

Висновок

Проаналізувавши літературу та міжнародно-правові акти щодо зазначених питань, можемо говорити про детальну регламентацію питання міжнародного автомобільного перевезення пасажирів та вантажів.

Визначемо, що автомобільний транспорт  – галузь транспорту,  яка забезпечує задоволення  потреб  населення  та   суспільного   виробництва   у
перевезеннях  пасажирів  та  вантажів автомобільними транспортними
засобами.

Необхідно зазначити, що під міжнародним перевезенням пасажирів розуміється таке перевезення, за якого пасажири перетинають кордон держави та переміщаються через територію більше ніж однієї держави 

Перевезення вантажів автомобільним транспортом є підприємницькою або некомерційною господарською діяльністю, що здійснюється суб’єктами господарювання і пов’язана з переміщенням продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання автомобільними дорогами.

Міжнародні угоди в галузі перевезень містять вимоги до документації, визначають порядок прийому вантажу для перевезення і видачі його в пункті призначення, умови відповідальності сторін, процедуру подання позовів тощо, тому був проведений їх аналіз. Головною метою усіх конвенцій та договорів, які стосуються міжнародного транспортного сповіщення є створення безпеки перевезень та спрощення формальностей, а також захист державних інтересів та інтересів осіб, які безпосередньо приймають участь у транспортній операції.

На шляху до Євроінтеграції, основними напрямами розвитку потенціалу автотранспортних послуг України на міжнародному ринку мають бути пріоритетні напрями в освоєнні транспортних коридорів, обсягів транзитних, місцевих та експортно-імпортних перевезень, іноземного туризму, прискорення просування транспортних засобів на прикордонних переходах створення законодавчої та нормативної бази, яка регламентуватиме умови роботи служб міжнародних автомобільних перевезень. 

Список використаної літератури

1.Бабін Б. В. Міжнародне транспортне право : підручник / Б. В. Бабін. – Одеса : Фенікс, 2014. – 198 с.

2.Бортник Н.П. ДОГОВІР ПЕРЕВЕЗЕННЯ ПАСАЖИРА ТА БАГАЖУ У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://science2016.lp.edu.ua/sites/default/files/Full_text_of_%20papers/vnulpurn_2014_807_34.pdf

3.Волкова А. В. Механізм правового регулювання перевезень вантажів автомобільним транспортом / А. В. Волкова // Юридичний вісник. Повітряне і космічне право. – 2014. – № 1. – С. 96-100. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Npnau_2014_1_21 

4.Волкова А. В. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНИХ ПЕРЕВЕЗЕНЬ ВАНТАЖІВ АВТОМОБІЛЬНИМ ТРАНСПОРТОМ В УМОВАХ ДУАЛІЗМУ ПРИВАТНОГО ПРАВА –  [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://dspace.uzhnu.edu.ua/jspui/bitstream/lib/6634/1/%D0%9F%D0%A0%D0%90%D0%92%D0%9E%D0%92%D0%95%20%D0%A0%D0%95%D0%93%D0%A3% %96%D0%86%D0%92.pdf

5.Голенко І. П.  Договір перевезення пасажирів автомобільним транспортом / І. П. Голенко // Юридичний вісник. Повітряне і космічне право. – 2014. – № 2. – С. 109-114. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Npnau_2014_2_23

6.Діковська І. Види міжнародних перевезень: нормативний і доктринальний підходи / І. Діковська // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. – 2011. – Вип. 88. – С. 54-57. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/VKNU_Yur_2011_88_16

7.Дзюбенко О. Л. Особливості правового регулювання договорів перевезення / О. Л. Дзюбенко // Адвокат. – 2012. – № 11. – С. 31-34. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/adv_2012_11_8

8.ДОЗВІЛЬНА СИСТЕМА В МІЖНАРОДНИХ АВТОМОБІЛЬНИХ ПЕРЕВЕЗЕННЯХ – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tis-tir.com/dovidnyk-po-dokumentatsi-/dozvilna-systema-v-mijnarodnyh-avtomobilnyh-perevezennyah/

9.Закон України «Про автомобільний транспорт» – [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2344-14

10.Закон України «Про міжнародне приватне право» – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2709-15 

11.Іващенко А.В. МІЖНАРОДНІ ТРАНСПОРТНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ В СУЧАСНИХ УМОВАХ – [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://liber.onu.edu.ua:8080/bitstream/123456789/8219/1/233-236а.pdf

12.Конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів від 19.05.1956 року – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_234

13.Конвенція про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів та багажу від 9 липня 1997 р. // Верховна Рада України. Офіційний інтернет-сайт. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/997_034

14.Ляшук Р. М. Правові основи здійснення автомобільних перевезень / Р. М. Ляшук. // Вісник Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія : Юридичні науки. – 2017. – Вип. 2. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/vnadpcurn_2017_2_4

 15.Медвєдєв Д.К. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ АВТОМОБІЛЬНИМ ТРАНСПОРТОМ– [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dspace.uabs.edu.ua/jspui/bitstream/123456789/13301/1/Medvedev.pdf

 16.Наказ Міністерства транспорту України «Про впорядкування системи оформлення, видачі, використання та обліку дозволів на міжнародні перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом» редакція від 16.10. 2015 року. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z1075-04

17.Паньковська В.С. СУЧАСНИЙ СТАН МІЖНАРОДНИХ АВТОМОБІЛЬНИХ ПЕРЕВЕЗЕНЬ: ОЦІНКА ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ  – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://journals.khnu.km.ua/vestnik/pdf/ekon/2009_1/zmist.files/_44.pdf

18.Попович П.В. ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ТЕХНОЛОГІЙ ПЕРЕВЕЗЕНЬ ОРГАНІЗАЦІЙНИМИ ШЛЯХАМИ НАДАННЯ ТРАНСПОРТНИХ ПОСЛУГ – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dspace.khntusg.com.ua/bitstream/123456789/790/1/23.pdf

19.Проект Закону 4683 від 17.05.2016 про внесення змін до деяких законодавчих актів України у сфері автомобільного транспорту з метою приведення їх у відповідність з актами Європейського Союзу// http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=59136

20.Процюк З. Б. АНАЛІЗ ПРОБЛЕМ ТА НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ АВТОМОБІЛЬНО-ТРАНСПОРТНОЇ СИСТЕМИ – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ep3.nuwm.edu.ua/2433/1/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D1%86%D1%8E%D0%BA%20%D0%97.%D0%91.%20 %83.pdf

21.Радчук О. П. Особливості правового регулювання міжнародних автомобільних перевезень / О. П. Радчук // Форум права. – 2014. – № 3. – С. 307–311. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm_2014_3_52

22.Столярський О. В. Правове регулювання міжнародних перевезень : навч. посіб. / О. В. Столярський; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. – К. : Знання, 2012. – 318 с.

23.Шишка Р. Б. Механізм правового регулювання перевезень / Р. Б. Шишка // Юридичний вісник. Повітряне і космічне право. – 2014. – № 3. – С. 120-125. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Npnau_2014_3_25

24.Яновицька А.  Колізійне регулювання міжнародного перевезення вантажів автомобільним транспортом / А. Яновицька // Підприємництво, господарство і право. – 2016. – № 10. – С. 178-182. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pgip_2016_10_36

25.Яновицька А.В. ФОРМА ДОГОВОРУ МІЖНАРОДНОГО ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ АВТОМОБІЛЬНИМ ТРАНСПОРТОМ– [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://pap.in.ua/2_2014/40.pdf

Обнаружен блокировщик рекламы!

Исключите нас из Adblock. Сайт стал доступным благодаря показу рекламы. Пожалуйста, добавте наш сайт в белый список.