Курсовая Робота на тему: Рецидив та його види

Loading...

КУРСОВА РОБОТА

з Кримінального права (загальна частина)

на тему: Рецидив та його види

ПЛАН

  1. Поняття й ознаки рецидиву злочинів
  2. Види рецидиву злочинів
  3. Відмежування рецидиву від інших видів множинності злочинів
  4. Кримінально- правове значення рецидиву

ВСТУП

Досить часто трапляються випадки, коли одна особа вчиняє протиправні винні діяння умисно щодо одного об’єкту злочину ,тобто, має місце повторне правопорушення (повторність діяння), крім того кваліфікація цього діяння підпадає під одну статтю і ту ж статтю чи однорідні статті. Такі випадки є досить частими у практиці кримінально-правової науки.

Характерною особливістю цього виду множинності злочинів є часові рамки, згідно яких винні діяння повинні не накладатися одне на одне. Це означає, що злочини, які утворюють повторність, повинні бути віддалені один від одного певним, хоч би незначним, проміжком часу. Проміжок часу між злочинами може бути нетривалим, однак завжди таким, щоб була можливість відрізнити один злочин від іншого.

Існують випадки, коли особа – злочинець здійснює новий злочин, не до кінця відбувши покарання за раніше вчинений злочин, тобто має не погашену судимість.

Згідно тверджень юристів- криміналістів рецидив злочинів має місце як тоді, коли особа вчинила злочин, була засуджена за нього, відбула покарання і до закінчення строку судимості або до її зняття знову вчинила умисний злочин, так і тоді, коли після засудження за нього і до повного відбування покарання знову вчинила умисний злочин.

Взагалі ж, питання повторності та рецидиву злочинів досить актуальні на сьогоднішній день і вимагають більш детального вивчення. До проблем, що стосуються саме цих кримінально-правових інститутів, звертаються нині більшість провідних науковців кримінального права.

Предмет дослідження рецидив злочинів та його види. Повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини Кримінального кодексу України.

Кожне із діянь, які становлять повторність, передбачену ст. 32 КК України, є самостійним злочином. Специфіка повторності як особливого виду множинності злочинів полягає у тому, що її утворюють тотожні або, у разі особливої вказівки законодавця, однорідні чи схожі за своїми ознаками злочини.[2] рецидив кримінальний злочин відповідальність

Від повторності слід відрізняти продовжуваний злочин. Проте, вчинення особою двох чи більше самостійних продовжуваних злочинів, передбачених однією статтею КК, слід розглядати як повторність злочинів.

Рецидивом злочинів визначається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин.[1]

Виходячи з цього визначення, рецидив злочинів має місце як тоді, коли особа вчинила злочин, була засуджена за нього, відбула покарання і до закінчення строку судимості або до її зняття знову вчинила умисний злочин, так і тоді, коли після засудження за нього і до повного відбування покарання знову вчинила умисний злочин. Рецидив злочинів матиме місце також у тому випадку, коли особа, будучи засудженою за вчинений злочин, була звільнена судом від покарання або його відбування і під час перебігу строків судимості вчинила новий умисний злочин.

Повторність та рецидив злочинів враховуються при кваліфікації злочинів та призначенні покарання, при вирішенні питання щодо можливості звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України.

1. Поняття й ознаки рецидиву злочинів

Проблема рецидивної злочинності завжди викликала підвищену увагу кримінологів, оскільки її рівень свідчить про ефективність правоохоронної системи держави та про сталі тенденції розвитку всієї злочинності. Небезпідставно вважається, що рецидивісти є носіями й зберігачами кримінальної субкультури, вони становлять серцевину злочинного світу. А тому протидія цьому виду злочинності є одним з найважливіших завдань карної політики держави.

Проблемам боротьби з рецидивною злочинністю присвячено чимало досліджень як в Україні, так і в інших республіках колишнього CPCP. Проте далеко не всі питання вирішені однозначно. Існують навіть різні погляди на саме поняття рецидивної злочинності.

Це явище, на думку деяких юристів, складається з окремих рецидивних злочинів, іншими словами, — актів рецидиву. Тому визначення поняття цієї злочинності та її кримінологічних характеристик залежатиме від того, що саме ми будемо розуміти під словосполученням ”рецидив злочинів”.

Кримінальний рецидив — поняття міждисциплінарне. Теорія кримінального права розглядає його як різновид множинності злочинів поряд із сукупністю та повторністю. Чинне кримінальне законодавство не дає загального визначення рецидиву, хоча вказує на умови, що можуть стати підставою для визнання неодноразово засудженої особи особливо небезпечним рецидивістом. Саме це й призвело до того, що серед багатьох правників, особливо практиків, поширилося помилкове ототожнювання рецидиву з поняттям особливо небезпечного рецидивіста.[7] 

Слово “рецидив” латинського походження й у перекладі означає “що відновлюється”, “повторюється”. Рецидивом називають вчинення нового умисного злочину особою, яка мала судимість за умисний злочин (ст. 34 КК). [3] Оскільки рецидив – це повторність злочинів, пов’язана з засудженням за попередній злочин, йому, насамперед, властиві ознаки, характерні для повторності. Це такі ознаки:

1) рецидив має місце там, де особою вчинено два або більше самостійних і тільки умисних злочини; це специфічна ознака, яка вирізняє рецидив з-поміж інших видів множинності, для яких не має значення форма вини злочинів, з я кою вони вчиняються. При цьому під умисними злочинами слід розуміти не тільки злочини, вчинені з умисною формою вини, а й злочини, вчинені зі змішаною формою вини, які, проте, у цілому визнаються умисними( наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, – ч.2 ст.121 КК) 

2) при рецидиві кожен з вчинених злочинів утворює собою одиничний злочин (різні його види);

3) злочини, що створюють рецидив, обов’язково віддалені один від одного певним проміжком часу, іноді дуже тривалим (так званий рецидив, віддалений у часі). Проте, рецидив має і свою, тільки йому властиву ознаку, що відрізняє його від фактичної повторності. Такою ознакою є судимість; Особа визнається судимою за злочин від моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду, протягом всього строку відбування покарання і, як правило, ще й після відбування покарання протягом строку погашення судимості, якщо її не буде знято судом до закінчення цього строку. Тому рецидив злочинів буде відсутнім у тому разі, коли новий злочин особа вчинить, не перебуваючи у стані судимості, наприклад до постановлення вироку суду або після його постановлення, але до набрання ним законної сили; після зняття чи погашення судимості тощо. Разом з тим особа, яка була засуджена вироком суду з призначенням покарання, від реального відбуття якого вона звільнена ( ст.75, 79, 104 КК) протягом встановленого судом іспитового строку вважається такою, що має судимість. За даними судової статистики, кількість осіб, які на момент вчинення нового злочину мали непогашену та незняту судимість, становила у 2006р.-22983, у 2007р.- 24086.[2]

4) факт судимості створюється обвинувальним вироком суду, що вступив в законну силу із призначенням винному певного покарання. Протягом строку покарання, а в ряді випадків і протягом певного проміжку часу після відбуття покарання, існує судимість як певний правовий стан. Вчинення особою нового умисного злочину протягом строку судимості, тобто протягом строку покарання або протягом певного строку після його відбуття і створює рецидив злочинів. Вчинення нового злочину протягом строку судимості має у теорії назву легального рецидиву. У КК закріплене саме поняття легального рецидиву, тобто такого рецидиву, що відповідно до прямих вказівок закону утворюється наявністю судимості за раніше вчинений умисний злочин. [4]

Якщо ж судимість за раніше вчинений злочин погашена або знята у встановленому законом порядку (ст. 89 і ст. 91 КК), рецидив злочинів виключається.

Законодавець рецидив як кваліфікуючу ознаку окремих злочинів описує:

1) вказівкою на попередню судимість (наприклад, ч. 3 ст. 296);

2) вказівкою на повторність злочину (наприклад, ч. 2 ст. 185). Вже говорилося, що скрізь, де закон говорить про повторність, має місце і рецидив злочинів.[5]

2.Види рецидиву злочинів

Задача глибокого вивчення рецидивної злочинності не може бути реалізована без з’ясування тих її властивостей, що належать окремим групам прояву рецидиву. Облік цих рис, ознак дає підставу для наукової класифікації рецидивних злочинів, підрозділяючи їх на визначені види.

У літературі існують різні класифікації рецидиву. Так, виділяють рецидив менш тяжких і тяжких злочинів, рецидив умисних і необережних злочинів, рецидив однорідних і різнорідних злочинів тощо. Найбільш прийнятною є класифікація рецидиву за характером злочинів, кількістю судимостей, ступенем суспільної небезпечності. Саме з урахуванням цих ознак далі розглянемо види рецидиву.[2]

Залежно від характеру злочинів, що входять у рецидив, він поділяється на такі два види:

1) загальний рецидив

2) спеціальний рецидив. [3]

Загальний рецидив – це такий рецидив, у який входять різнорідні злочини, тобто не тотожні за родовим або безпосереднім об’єктом і ті, що мають різні форми вини. Це, наприклад, випадок, коли особа має судимість за заподіяння умисного тілесного ушкодження і протягом строку судимості вчиняє шахрайство, або коли особа, маючи судимість за крадіжку, вчиняє хуліганство тощо. Загальний рецидив не впливає на кваліфікацію злочину, але розглядається за п. 1 ст. 67 як обставина, яка обтяжує покарання.

Спеціальним називається рецидив, у який входять тотожні або однорідні злочини, тобто однакові за складом або такі, що мають тотожні або подібні безпосередні об’єкти і вчинені при одній і тій же формі вини. Наприклад, особа, яка має судимість за крадіжку, у період строку судимості і вчиняє нову крадіжку або грабіж.[2]

Спеціальний рецидив є більш небезпечним, ніж рецидив загальний, у ньому найбільшою мірою виявляється антисоціальна спрямованість особи на вчинення нових злочинів. Саме спеціальний рецидив передбачений в окремих статтях Особливої частини як кваліфікуюча ознака злочинів.

Залежно від кількості судимостей рецидив поділяється на два види: простий і складний. [6]

Простий рецидив є в тих випадках, коли особа має дві судимості. Наприклад, маючи судимість за крадіжку, особа вчиняє вимагання, за яке теж засуджується, крадіжку і хуліганство і т.п.

Складний, або багаторазовий, рецидив – це рецидив злочинів, при якому особа має три і більше судимості. Наприклад, три судимості за крадіжку або судимості за хуліганство, вимагання і крадіжку тощо.

За ступенем суспільної небезпечності виділяють пенітенціарний рецидив і не пенітенціарний рецидив.

 Пенітенціарний рецидив має місце там, де особа, яка була засуджена до позбавлення волі, знову вчиняє протягом строку судимості новий злочин, за який знову засуджується до позбавлення волі.

Непенітенціарний рецидив – це рецидив, при якому особа, маючи судимість за один з таких злочинів, знову вчиняє, незалежно від їх послідовності, новий такий же злочин. Такий рецидив впливає на кваліфікацію злочинів. Наприклад, особа, яка була раніше засуджена за розбій, і знову, до погашення судимості, засуджена за новий розбій або бандитизм, відповідає за ч. 2 ст. 187. Рецидив особливо тяжких злочинів при сукупності вироків дає можливість призначити остаточне покарання в межах до 25 років позбавлення волі.[6]

Кваліфікація рецидиву злочинів. Рецидив злочину у випадках, передбачених законом, впливає на кваліфікацію злочину Це перш за все стосується спеціального рецидиву. У багатьох статтях Особливої частини КК попередня судимість прямо вказана як кваліфікуюча ознака. Тому, коли ця ознака встановлена в справі, вона повинна отримати своє вираження у кваліфікації злочину Так, хуліганство, вчинене особою, яка вже має судимість за хуліганство, кваліфікується за ч. 3 ст. 296. Крім того, там де в законі вживається термін повторність, він включає і рецидив. Так, одержання хабара особою, яка раніше була засуджена за хабарництво, утворює спеціальний рецидив і кваліфікується за ознакою повторності за ч. 2 ст. 368.

Рецидив, якщо він не передбачений у статті Особливої частини КК як кваліфікуюча ознака, відповідно до п. 1 ст. 67 визнається обставиною, яка обтяжує покарання.

3. Відмежування рецидиву від інших видів множинності злочинів

    При призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особувинного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Перелік обставин, які обтяжують покарання, не завжди був однаковим, він вдосконалювався у процесі розвитку законодавства. При цьому змінювалась не лише кількість наявних обставин, які містилися у законодавчому переліку, але й змінювалися їх формулювання та зміст під час розвитку кримінального законодавства та відповідно до вимог суспільства. Це зумовлено тим, що обставини, які обтяжують покарання, займають особливе місце у кримінальному законодавстві, є важливим інститутом кримінального законодавства, оскільки враховуються при призначенні покарання, характеризують вчинений злочин та особу винного і свідчать про підвищений ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, що дає суду право призначити більш суворе покарання винній особі.

      Найперше місце серед обставин, які обтяжують покарання, займає така, як «вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів».

     Цій проблемі присвятили свої праці В.К. Грищук [9], який зазначив, що обставини, які обтяжують покарання, – це вичерпно визначені законом про кримінальну відповідальність чинники, що характеризують подію злочину та особу винного і тому служать підставою для призначення судом більш суворого виду і розміру покарання; Т.Є. Караєв [10]; І.І. Карпець [11]; В.П. Малков [12]; М.Н. Становський [13] та ін.

«Вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів» у Кримінальному кодексі України передбачене як обставина, що обтяжує покарання.

     Слід розглянути питання про місце ознаки «повторності» у структурі множинності злочинів, яка у кримінально-правовій науці визначається як вчинення однією особою «двох чи більше злочинів» [7, с. 109] чи «декількох злочинів», що в принципі одне й те саме, або як збіг у поведінці однієї і тієї ж особи декількох правопорушень, кожне з яких відповідно до закону містить у собі ознаки самостійного складу злочину. Звідси множинність злочинів – це різновид суспільно небезпечної поведінки однієї і тієї ж особи, що утворює два і більше окремих складів злочинів, кожний з яких, маючи самостійне кримінально-правове значення, тією чи іншою мірою впливає на зміст та обсяг сукупної кримінальної відповідальності особи. При цьому однозначною є думка про те, що множинність злочинів має місце незалежно від ступеня близькості злочинів, які її утворюють, або від факту засудження за раніше вчинений злочин(злочини). Для визнання множинності злочинів важливим є те, що злочини, які її утворюють, не втратили свого юридичного значення. Множинність злочинів буде відсутня у тих випадках, якщо минули встановлені законом строки притягнення особи до кримінальної відповідальності та виконання обвинувального вироку, а також коли погашена чи знята судимість у встановленому законом порядку.

    Деякі вчені вважають, що множинність може виявлятися у вигляді повторності, рецидиву та сукупності злочинів.[9] Так, В.К. Грищук до форм множинності злочинів відносить:

а) повторність злочинів; б) рецидив злочинів; в) сукупність злочинів. Інші автори виділяють лише дві форми множинності злочинів: повторність і сукупність злочинів.

Дещо іншої думки дотримується В.П. Малков, який вважає, що не можна однаково оцінювати повторність та рецидив з точки зору форм множинності злочинів; вони становлять поняття «не одного класу», а різної форми прояву. Якщо повторність дійсно можна вважатиформою множинності злочинів, то рецидив є особливою формою повторності. В.П. Малков також не погоджується з віднесенням до форм множинності злочинів реальної сукупності злочинів. Остання також розглядається ним як форма повторності. Таким чином, формами множинності, на думку В.П. Малкова, є лише: а) повторність; б) ідеальна сукупність злочинів.

У свою чергу, повторність розділяється на два різновиди: а) повторність, яка поєднана з наявністю засудження за раніше вчинений злочин; б) повторність, яка не поєднана з засудженням за раніше вчинений злочин. Остання виявляється в неодноразовості та систематичності вчинення злочинів у реальній сукупності. Повторність, яка поєднана з засудженням за раніше

вчинений злочин, виявляється у вигляді рецидиву злочинів.

          Досить цікавою є більш деталізована класифікація повторності, запропонована Г.Т. Ткешеліадзе, який виокремлює: а) неоднорідну повторність, тобто вчинення двох і більше різного виду злочинів; б) однорідну повторність, яка охоплює випадки вчинення двох і більше однорідних злочинів; в) спеціальну повторність, тобто повторне вчинення одного і того ж злочину; г) неоднорідний рецидив, відповідно до якого особа, засуджена за перший злочин, вчинює другий, іншого виду злочин; д) однорідний рецидив, який означає вчинення після засудження за

перший злочин однорідного злочину; е) спеціальний рецидив – повторне вчинення після засудження за перший злочин такого ж злочину; є) особливо небезпечний рецидив [14].

     У кримінально-правовій науці також є класифікація повторності, що базується на врахуванні форм вини: а) повторність умисних злочинів; б) повторність злочинів, які вчинені з необережності; в) повторність різних за формою вини злочинів. Слід зазначити, що наведена класифікація дозволяє детально з’ясувати можливі у житті співвідношення злочинів, які утворюють повторність, і при цьому відіграє важливе значення при вирішенні питань про кваліфікацію повторних злочинів у практиці слідчих та судових органів. З іншого боку, така класифікація не відображає чіткої ієрархії різновидностей ознак поняття «повторності».

     З цього приводу Т.Є. Караєв у межах множинності злочинів виділяє верхню межу (порядок): ідеальну сукупність та загальну повторність злочинів. При цьому остання охоплює:

а) повторність злочинів (тобто вчинення не менше двох тотожних чи однорідних злочинів у різний час, коли це спеціально вказано у законі, у таких її різновидах, як неодноразовість, систематичність – вчинення однією і тією самою особою, за відсутності факту її засудження, тотожних злочинів);  б) спеціальний рецидив злочинів (тобто вчинення за вказаних вище умов

тотожного чи однорідного злочину особою, яка раніше була засуджена); в) реальну сукупність злочинів (тобто вчинення різного виду злочинів, а за відсутності в законі спеціальної вказівки на утворення ними повторності – і однорідних злочинів однією особою, яка раніше не була засуджена за жодний з указаних злочинів); г) загальний рецидив (тобто вчинення різного роду

злочинів, а за умов, зазначених вище, і однорідних злочинів особою, яка була засуджена за один із цих злочинів).

   Враховуючи вищевикладене, вважаю за необхідне дати визначення понять «вчинення злочину особою повторно» та «рецидив злочинів». На думку деяких авторів, під повторністю слід розуміти вчинення двох та більше тотожних злочинів (коли відповідно до вказівки закону вони утворюють повторність) до винесення вироку у будь-якій з них. Але таке трактування

не охоплює всіх можливих проявів повторності. Воно базується на врахуванні змісту кримінально-правових норм, які передбачають повторність як кваліфікуючу ознаку складу злочину.

   І.І. Карпець стверджує, що «повторність» буває двоякого роду: однорідна повторність, тобто вчинення злочину, аналогічного першому, та повторність взагалі, тобто вчинення другого злочину, не аналогічного першому. Також він виділяє неодноразовість (систематичність) вчинення злочину, тобто вчинення більше двох злочинів.[11]

   Особа, яка вчинила більше одного злочину, як правило, становить підвищену суспільну небезпеку для суспільства. Тому при призначенні покарання враховується минуле особи, яка стає перед судом. При цьому суд може вважати обставиною, яка обтяжує покарання, не тільки попередню судимість, відповідно до якої злочинець вже відбув призначене покарання, але і злочин, за який злочинець покарання не відбував через те, що злочин не був своєчасно розкритий. Однак вчинення другого злочину не завжди може визнаватися обставиною, що обтяжує покарання. Так, якщо суб’єкт злочину, який був засуджений за зловживання службовим становищем та відбув за цей злочин покарання, пізніше внаслідок необережного поводження зі зброєю на полюванні убив людину, то суд не повинен визнавати обставиною, що обтяжує покарання, попередню судимість за вбивство. Інший підхід має місце, коли особа, відбувши покарання за крадіжку, вчинила ще один раз такий самий злочин та підлягає відбуванню покарання. У цьому випадку при призначенні покарання у другій справі попередній злочин слід

враховувати як обставину, яка обтяжує покарання.

   Слід погодитися з твердженням В.К. Грищука, що ознаками повторності злочинів є:

  а) вид множинності злочинів; 

  б) суб’єктом (суб’єктами) злочину вчинено декілька одиничних

злочинів (два або більше); 

  в) злочини передбачені тією самою статтею або частиною статті

     Особливої частини Кримінального кодексу України; г) одиничні злочини, що утворюють повторність, вчинені суб’єктом (суб’єктами) різночасно. Повторність цей автор поділяє на такі види: а) фактична повторність (повторність злочинів, яка не пов’язана із засудженням суб’єкта за раніше вчинений злочин); б) рецидив злочинів (повторність злочинів, яка пов’язана із засудженням за раніше вчинений злочин).

     У кримінально-правовій науці розрізняють: а) загальну повторність (повторність у широкому розумінні), яка охоплює всі різновиди повторності злочинів, тобто вчинення однією і тією ж особою злочинів незалежно від характеру, ступеня суспільної небезпеки даних злочинів та наявності у такої особи судимості за ці діяння ,б) спеціальну повторність (повторність у вузькому розумінні), під якою розуміють неодноразово вчинені злочини –

тотожні, а у випадках, прямо вказаних у законі, – і однорідні злочини, які вчинені однією і тією

ж особою, незалежно від її засудження за ці злочини [2, с. 18].

      Поняття загальної повторності має місце у тому випадку, коли особа вчинює два і більше злочинів незалежно від виду, характеру, ступеня суспільної небезпеки та наявності судимості [13, с. 68]. Під поняттям спеціальної повторності слід розуміти вчинення двох та більше юридично тотожних чи однорідних злочинів. При цьому дії особи, яка вчинила більше одного юридично тотожного злочину, кваліфікуються за однією статтею Особливої частини Кримінального кодексу України. Якщо ж вчинені два і більше однорідних злочинів, то вчинене, у випадках, що спеціально передбачених законом, кваліфікується за правилами сукупності злочинів [13, с. 69]. Ознакою, яка об’єднує загальну та спеціальну повторності, є послідовне вчинення двох та більше суспільно небезпечних діянь, які передбачені кримінально-правовими нормами, та відсутність підстав, які усувають наслідки вчинених злочинів.

      У юридичній літературі легальний рецидив поділяють на: а) загальний, що охоплює вчинення різного виду злочинів; б) спеціальний, що складається з тотожних чи однорідних злочинів.

    На думку М.Н. Становського, рецидив є одним із видів множинності злочинів, який об’єднує у собі випадки наявності у діях особи, незалежно від факту засудження, двох чи більше злочинів, щодо яких не втрачені правові наслідки для притягнення до кримінальної відповідальності та призначення покарання [13].

    В.К. Грищук під рецидивом злочинів розуміє вид множинності злочинів, при якому суб’єктом (суб’єктами) за наявності судимості за попередній умисний злочин (злочини) вчинено новий умисний злочин (злочини) [9]. Крім легального рецидиву в теорії кримінального права та кримінології відрізняють кримінологічний (чи фактичний) рецидив, який визначається як вчинення двох і більше злочинних діянь, незалежно від факту засудження за раніше вчинений злочин. Кримінологічний рецидив поглинає у своєму змісті всі різновидності загальної повторності злочинів, включаючи і ті, які втратили своє юридичне значення через строки давності, що пройшли для притягнення особи до кримінальної відповідальності, погашення судимості чи зняття її у встановленому законом порядку.

     Незважаючи на різноманітність думок та тверджень щодо визначення понять «вчинення злочину повторно та рецидив злочинів», а також різноманітність підходів щодо розуміння місця вказаних понять у структурі множинності злочинів та відмежування повторності злочинів від продовжуваного злочину, слід зазначити, що відповідно до ст. 32 Кримінального кодексу України повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини Кримінального кодексу України [1].

Специфіка повторності як особливого виду множинності злочинів полягає в тому, що її утворюють тотожні або, у разі особливої вказівки в КК України, однорідні чи схожі за своїми ознаками злочини. Повторність виникає незалежно від того, чи була винна особа засуджена раніше за вчинення одного чи кількох злочинів, які утворюють повторність; а також виникає і у

тих випадках, коли один, декілька або й усі злочини, які її утворюють, вчинено у співучасті або коли які-небудь із вчинених злочинів є незакінченими і кваліфікуються як замахи чи готування.

   Повторність може утворити будь-який варіант поєднання закінчених та незакінчених умисних злочинів одного виду чи умисних однорідних злочинів. На наявність повторності також не впливає факт вчинення відповідних злочинів одноособово чи у співучасті.

Повторність, сукупність та рецидив злочинів враховуються при кваліфікації злочинів та призначенні покарання, при вирішенні питання щодо можливості звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у випадках, передбачених цим Кодексом.

Ст. 35 KK встановлює випадки, коли повторність, сукупність та рецидив злочинів мають кримінально-правове значення. 

          Наявність повторності, сукупності та рецидиву злочинів виключає звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі ст. ст. 45—48.

Наявність рецидиву у поєднанні із засудженням до позбавлення волі має своїм наслідком збільшення мінімальної частини покарання, яке винна особа має відбути для отримання можливості умовно-дострокового звільнення, до двох третин строку покарання, призначеного судом , та збільшення мінімальної частини покарання, яке винний має відбути для отримання можливості заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням, до половини строку покарання, призначеного судом

Наявність рецидиву, пов’язаного із вчиненням після умовно-дострокового звільнення і протягом невідбутої частини покарання нового умисного злочину, має наслідком збільшення мінімальної частини покарання, яке винна особа має відбути для отримання можливості умовно-дострокового звільнення, до трьох четвертих строку покарання, призначеного судом, та збільшення мінімальної частини покарання, яке винний має відбути для отримання можливості заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням, до двох третин строку покарання, призначеного судом. [16]

Збільшення мінімальних строків, що їх винний повинен відбути для отримання можливості умовно-дострокового звільнення, у деяких випадках рецидиву передбачається також і щодо осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років.

За певних умов вчинення нового злочину, який разом з раніше вчиненим злочином (злочинами) становить повторність чи сукупність, призводить до переривання строку давності притягнення до кримінальної відповідальності {ч. З ст. 49) або ж строку давності виконання обвинувального вироку (ч. 4 ст. 80), внаслідок чого віддаляється можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності або від відбування покарання за раніше вчинений злочин.

      Рецидив злочинів має спільні риси з декількома суміжними кримінально-правовими поняттями, однак найбільш актуальним є питання відмежування його відповторності злочинів. Необхідність такого відмежування зумовлена тим, що більшість випадків рецидиву злочинів одночасно має і всі ознаки повторності. Однак не кожен рецидив злочинів є повторністю злочинів, і в той же час не кожна повторність злочинів є рецидивом. Зокрема, повторність і рецидив злочинів збігаються тільки там, де особа, будучи засудженою за певний умисний злочин, протягом строку судимості вчиняє новий такий самий або однорідний злочин.

   Отже, збігаються тільки повторність умисних злочинів, пов’язана із засудженням, та спеціальний рецидив. Проте окремі види рецидиву не є повторністю. Наприклад, вчинення умисного вбивства (ч. 1 ст. 115 КК) особою, яка має судимість за зґвалтування (ч. 1 ст. 152 КК), є рецидивом, однак не є повторністю. У той же час крадіжок особою, яку за жодну з них ще не було засуджено, є повторністю, проте не є рецидивом. Точно так само вчинення нового необережного злочину, тотожного з тим, за який особа має судимість, є повторністю, але не є рецидивом. Таким чином, повторність та рецидив злочинів є поняттями, зміст яких частково перехрещується.

  1. Кримінально –правове значення рецидиву

Головною умовою ефективності кримінального судочинства є його справедливість. Вона, по-перше, означає рівність усіх громадян перед законом; по-друге, – співрозмірність та доцільність покарання. На жаль, практика застосування кримінально-правових норм дає громадянам, які побували на лаві підсудних, досить прикладів, що не вірити цю “рівність”. Органи дізнання, слідчі й прокурори вправі звільнити від кримінальної відповідальності будь-кого, хто вчинив злочин, визначивши, що внаслідок зміни обстановки діянні втратило характер суспільно-небезпечного або ця особа перестала суспільно не безпечною чи передати матеріали справи на розгляд товариського суду, в громадську організацію або трудовий колектив для вирішення питання щодо передачі винного на поруки, до компетентних органів для притягнення винного до адміністративної відповідальності. Таким чином, здійснюється своєрідна селекція осіб, які вчинили злочини: одних направляють до суду, інших звільняють від кримінальної відповідальності.

      Попередження рецидиву здійснюється в трьох напрямах:

1) підвищення ефективності призначення та покарань;

2) сприяння процесу ре соціалізації осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі;

3) організація належного соціального контролю за особами, схильними до повторних злочинів. [4]

А ось як це позначається на статистиці. У 1997 році в МВС України було зареєстровано 1 247 948 заяв про вчинені злочини. Порушено 589 203 кримінальних справ, призначено покарання 235 тисячам осіб. Така на практиці невідворотність покарання. Багато незрозумілого й у визначенні санкцій за різні види злочинів. Часто-густо вони не можуть сприйматися як справедливі. Ще більше нарікань викликають незаконні судові вироки. Все це негативно впливає на правосвідомість засуджених і сприяє рецидивній злочинності. [17] Ось чому назріла нагальна потреба в радикальному реформуванні всієї системи правосуддя.

Ще актуальнішою є реформа пенітенціарної системи. Дуже важливо створити умови для цивілізованого утримання обвинувачених у слідчих ізоляторах. Адже вони ще не злочинці. Не менш назрілою є проблема організації виконання вироку до позбавлення волі. Колишні виправно-трудові колонії, а тепер установи з виконання покарань – себе вичерпали. Вони завжди переповнені, погано обладнані, засуджені знаходять у загальних приміщеннях по сотні і більше чоловік. Це створює ідеальні умови для стратифікації, виникнення різного роду угрупувань, очолюваних кримінальними “авторитетами”. До цих тягот додаються антисанітарія, насильство, недостатнє матеріально-побутове забезпечення засуджених. Треба повністю модернізувати тюремну систему налагодити в ній виробництво і професійне навчання. Зрозуміло, що тут потрібне відповідне державне фінансування, залучення до цієї справи громадських організацій, добродійних фондів, церкви, діячів культури та мистецтва.

Другим напрямком попередження рецидивних злочинів є соціальна допомога особам звільненим з місць позбавлення волі, у побутовому і трудовому влаштування. Найгострішою у перші дні після виходу на волю є проблема житла. Майже третина з тих, хто був засуджений і мав сім’ю, втрачають її. Розпадається половина так званих громадянських шлюбів. Колишні в’язні, як правило, втрачають свої робочі місця, а разом з ними – засоби до існування і місце в гуртожитках. Тобто доводиться починати життя з початку далеко не всім під силу зробити це без сторонньої допомоги. Іноді така допомога надходить від друзів по спільній злочинній діяльності чи по “зоні”. І через деякий час – нова судимість. інші вчиняють злочин з відчаю, опинившись у складній життєвій ситуації. Своєчасна соціальна допомога таким людям – це не лише акт благородства, але й важливий профілактичний захід.

У містах створюються центри соціальної реабілітації для звільнених, які не мають житла і роботи. Протягом певного часу, встановленого місцевою владою, ці люди одержують матеріальну і психологічну допомогу. Безпосередньо цією проблемою займається спеціальна спостережна комісія виконкомів місцевих рад, що діє на громадських засадах, а також, службою в справах неповнолітніх. Працевлаштування осіб, які засуджені до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, а також звільнених від покарання, та індивідуальна профілактична робота з ними покладається на органи внутрішніх справ – дільничних інспекторів, а також кримінальну міліцію у справах неповнолітніх. Ця служба зараз втрачає свої профілактичні можливості, оскільки виправні роботи за умови переходу до ринкової економіки себе вичерпали. До того ж економічна риза та щорічне зростання безробіття в Україні заводять проблему працевлаштування осіб, звільнених з місць позбавлення волі, у безвихідь. [19]

У країнах, що входили до складу СРСР, давно вже склалася ситуація, яку навряд чи можна назвати нормальною: проблеми ресоціалізації осіб, звільнених з місць позбавлення волі займаються всі та ніхто. Не було і досі немає спеціальною державної апробації для роботи з умовно звільненими від покарання та патронажу стосовно колишніх в’язнів. Нечисленна служба профілактики, що існувала у складі органів внутрішніх справ ліквідована у 1991 році.

Не менш актуальною в попередженні рецидиву злочинів є проблема ефективного соціального контролю за судимими. Звичайно, особи які відбули покарання або звільнені від нього на інших підставах, є повноправними громадянами, і їхні права захищаються Конституцією України. Необґрунтована підозрілість і нагадування щодо їх кримінального минулого суперечить етиці людських відносин і не сприяє процесу ре соціалізації. Разом з тим, не можна заплющувати очі на підвищену ймовірність нових злочинів з боку цих осіб. Тому чинне законодавство передбачає деякі форми примусового соціального контролю за особами, які мали судимість. Так, засуджені до позбавлення волі або виправних робіт умовно зобов’язані сплатити штраф і зразковою поведінкою виправдати виявлену їм довіру. Вони також підлягають контролю з боку органів внутрішніх справ, а неповнолітні – служби у справах неповнолітніх. Умовно засуджені можуть передаватися на перевиховання громадським організаціям чи трудовим колективам, які мають здійснювати контроль за ними.

Особи, які були звільнені від відбування покарання умовно-достроково, підлягають контрою з боку громадських організацій та трудових колективів. Так само нагляд здійснюється стосовно засуджених, яким суд постановив надати відстрочку виконання вироку у вигляді позбавлення волі.

Досить жорстким запобіжним заходом рецидиву, пов’язаним із деякими обмеженнями прав громадян, які відбули міру покарання є адміністративний нагляд міліції. Він може бути призначений за такими категоріями осіб:

1) особливо небезпечними рецидивістами;

2) засудженими за тяжку злочини;

3) засудженими двічі та більше разів до позбавлення волі за умисні злочини;

4) за особами, які відбували покарання за злочини, пов’язані з незаконним виготовленням та обігом наркотичних речовин. [15]

Адміністративний нагляд встановлюється безпосередньо перед звільненням з установ з виконання покарань або після звільнення. У першому випадку рішення за поданням начальника установи приймає суддя районного чи міського суду, де розташована ця установа, а в другому – за місцем проживання звільненого. Адміністративний нагляд призначається терміном від одного до двох років і не може перевищувати строки погашення або зняття судимості. Безпосереднє виконання нагляду покладається на дільничного інспектора за місцем проживання піднаглядного.

Правила адміністративного нагляду передбачають права працівника міліції: відвідувати житло піднаглядної особи, стежити за тим, щоб вона не залишала місце проживання в установлений час, не перебувала у заборонених для неї місцях. Піднаглядний зобов’язаний з’являтися до органу внутрішніх справа від 1 до 4 разів на місяць. Виїзд з району проживання в особистих справах – лише з відома міліції. Порушення цих правил тягне за собою адміністративну відповідальність, а за неодноразове, злісне ігнорування – кримінальну відповідальність.

Профілактичний ефект застосування останньої є суперечливим. З одного боку, це може попередити або припинити злочинну діяльність раніше судимої особи, а з другого, – притягнення до кримінальної відповідальності за одне лише порушення правил адміністративного нагляду штучно підвищує рівень рецидивної злочинності. Тому, на наш погляд, притягнення до кримінальної відповідальності наразі має сенс лише тоді, коли неодноразове порушення правил адміністративного нагляду поєднується з протиправною поведінкою особи.

Окрім названих, існують й інші форми міліцейського контролю, які не пов’язані з прав обмеженням підконтрольних осіб. Мається на увазі, зокрема, профілактичний облік, що здійснюється підрозділами кримінальної міліції у справах неповнолітніх стосовно підлітків, звільнених із місць позбавлення волі, або тих, кому замість покарання призначені примусові заходи виховного характеру. Підрозділи правоохоронних органів, які мають повноваження здійснювати оперативно-розшукову роботу, ведуть профілактичний облік деяких раніше судимих. Час від часу з ними проводяться профілактичні бесіди і, якщо потрібно, надається відповідна допомога. [16]

Проте, звичайно, найголовніше значення у боротьбі з рецидивною злочинністю у сучасних умовах має успішне проведення соціально-економічних реформ, спрямованих на підвищення життєвого рівня громадян, оздоровлення морально-психологічного клімату в країні, розбудову правової держави і громадянського суспільства. Ці заходи належать до загально-соціальної профілактики і стосуються всієї злочинності.

ВИСНОВКИ

Слово «рецидив» латинського походження й у перекладі означає «що відновлюється», «повторюється». У дореволюційній літературі вчинення особою повторного злочину вважалося проявом злої волі злочинця, його особливою схильністю до скоєння злочинних діянь. У зв’язку з цим рецидивіст вважався не звичайним злочинцем, а носієм злої волі особливої якості. Поняття рецидиву злочинів не містилося ані у Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 p., ні у КК УРСР 1960 р. Прийняття КК України у 2001 р. стало значним кроком на шляху вирішення проблеми рецидиву злочинів.

Стаття 34 визначає, що рецидив злочинів — це вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин. Залежно від кількості судимостей рецидив поділяється на два види: простий і складний. Простий рецидив є в тих випадках, коли особа має дві судимості. Наприклад, маючи судимість за крадіжку, особа вчиняє вимагання, за яке теж засуджується, крадіжку і хуліганство. Складний, або багаторазовий, рецидив – це рецидив злочинів, при якому особа має три і більше судимості. Наприклад, три судимості за крадіжку або судимості за хуліганство, вимагання і крадіжку.

На мою думку, запобігти рецидивним злочинам можна, але дуже важко. Велика частина злочинців, які несуть покарання за тюремними стінами (а там своє життя), після звільнення не стає на праведний шлях. Скоюють злочини з метою помсти, тому що саме з них також дуже сильно знущались на “зоні”.

Як було вже зазначено, потрібно проводити відповідні заходи для засуджених, зокрема допомагати з їх працевлаштуванням. Однак на даний момент багато підприємців та роботодавців бояться брати їх на роботу, оскільки людина, яка понесла покарання, легко може створити суперечливу ситуацію, що може призвести до непоправного.

Також, як вже було зазначено, гостро постає питання із житлом. Адже люди, які виходять із “страшних стін”, не мають даху, не мають грошей на їжу і на одяг, і тому користуються нагодою заробити “легкі гроші”. І, зазвичай, знову потрапляють за грати.

Крім того, в наш час гостро постає проблема державного фінансування виправних закладів, трудових колоній та колоній посиленого режиму, де і утримуються особливо небезпечні рецидивісти, які є великою загрозою для суспільства і його населення зокрема.

Як вже було сказано, умови утримання ув’язнених вкрай погані, наприклад, в камері, призначеній для декількох чоловік, перебувають 10-12 ув’язнених. Гігієна в місцях позбавлення волі також не на кращому рівні. І через це особа, яка погасила свою судимість, має чимало невиліковних хвороб, таких, як туберкульоз кісток, легень і т. д. Як свідчить статистика, кожний другий, звільнений з-під варти, має різні ступені захворювань. Наприклад, із 20 тисяч ув’язнених, які на даний час відбули покарання, – половина, а це більше 63%, – хворі, в тому числі на ВІЛ, СНІД тощо.

Отже, можна підбити підсумки. Для того, щоб запобігти вчиненню нових рецидивних злочинів, потрібно створити належні умови для тих, хто відбуває покарання.

Список використаної літератури

1. Кримінальний кодекс України.- Харків: «Право»,2012.

2. Сташис  В.В,Тацій В.Я. Кримінальне право України. – Х: «Право», 2010.

3. Бажанов М.І., Баулін Ю.В.,Борисов В.І. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів юрид.спец.вищ.закладів освіти-Київ-Харків : Юрінком Інтер- Право,2001.

4. Бажанов М.И. Множественность преступлений по уголовному праву. – Харьков, 2000.

5. Зинченко И.А. Составные  преступления.- Х.: СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2005.

6. Коржанський М.Й. Кримінальне право України. Частина загальна. Курс лкцій.-,1996.

7. Кондратьев Я.Ю., Джужи О.М. Курс кримінології. Особлива частина.- Київ : Юрінком Інтер 2001.

8.  Федорчук І.М. Кримінальне право та кримінологія. 2005
9. Грищук В.К. Кримінальне право України: Загальна частина: Навч. посіб. – К., 2006.

10. Караев Т.Е. Повторность преступлений. – М., 1983.

11. Карпец И.И. Отягчающие и смягчающие обстоятельства в советском уголовном праве. – М., 1959.

12. Малков В.П. Повторность преступлений (понятие и уголовно-правовое значение). –Казань, 1970.

13. Становский М.Н. Проблемы множественности преступлений. – СПб., 2000.

14. Ткешелиадзе Г.Т. Ответственность при совокупности преступлений по советскому уголовному праву: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – Тбилиси, 1961.

15. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року. – К., 2003. 

16. Кафаров Т.М. Проблема рецидива в советском уголовном праве. – Баку, 1972.

17. Кривоченко Л.Н. Борьба с рецидивом по советскому уголовному праву: Конспект лекций. – Харьков, 1973.

18. Панько К.А. Вопросы общей теории рецидива в советском уголовном праве. – Воронеж: Издательство Воронежского ун–та, 1988.

19. Бузынова С. Рецидив преступлений. – М.: ВЮЗИ, 1980.

Обнаружен блокировщик рекламы!

Исключите нас из Adblock. Сайт стал доступным благодаря показу рекламы. Пожалуйста, добавте наш сайт в белый список.